Зі спогадів П. Еппа про виселення хортицьких менонітів
У ніч з 15 на 16 серпня пройшов дощ. […] О дванадцятій годині кожен мав з’явитися на молотильний тік на краю нашого села. […] Там уже були начальники з району, які повідомили нам, що ми повинні бути готові до евакуації через чотири години. Ніхто не повинен залишатися. Нас розбили на групи, по п’ять сімей на один віз. До 17-ї години підводи, перевантажені продовольством, стояли на дорозі. Зверху сиділи жінки з дітьми та старі. Тридцять озброєних міліціонерів керували цією акцією. Також не можна було залишати худобу, навіть свиней. Це була сумна картина: діти плакали, корови ревли, старі та хворі стогнали. Так поспіхом чотири села – Миколайпіль, Францфельд, Гохфельд та Адельсгейм – були виселені під конвоєм. Як ми дізналися пізніше, така ж доля спіткала всі 19 німецьких сіл Хортицького району. Українцям дозволили залишитися.
Наступного ранку, 17 серпня, ми продовжили шлях. […] Увечері на заході сонця ми досягли ставка, де мали зупинитися на відпочинок. Але щойно ми почали розпрягати коней, поки жінки взялися готувати вечерю, як було передано новий наказ: негайно збиратися та їхати далі. З цього ми зрозуміли, що німці могли бути вже недалеко. Мій брат Корнеліус порадив якомога довше зволікати із запряганням, щоб ми поїхали в кінці обозу, що нам і вдалося, не привертаючи уваги. Поки важкий, довгий обоз знову по-справжньому прийшов у рух, настала непроглядна темрява.
Міліціонери підганяли, вимагаючи максимальної швидкості, але все одно рух ставав усе повільнішим. Наші погляди знову і знову були спрямовані на захід, звідки ми чекали німців. Раптом на західному обрії здійнялося кілька освітлювальних ракет. Наша надія на порятунок зростала! Конвойна команда занервувала і ще більше підганяла, але обоз зупинявся все частіше, і охорона втрачала над нами контроль. Було темно, солдати бігали туди-сюди, але не могли встановити причину частих зупинок. […] Обоз повністю зупинився; все стояло.
Мій брат побіг уперед, щоб дізнатися, що там відбувається. Новина про наближення німців рознеслася як лісова пожежа аж до самого початку колони. […] Нарешті з’явився мій брат і повідомив, що візники відмовилися їхати далі. Міліціонери погрожували стріляти, якщо вони негайно не поїдуть. Але їх тут же оточив натовп людей, і хтось сказав: «Ви хочете нас усіх розстріляти, і що потім?». Близькість німців зробила їх невпевненими. Під час цього заворушення під’їхала вантажівка, яку вони зупинили, і після короткої розмови вони всі сіли в неї та поїхали з прокльонами та погрозами.
(Джерело: Epp P. Ob tausend fallen. Bielefeld, 1997)