Зі спогадів Гофман М.І., 1915 року народження, уродженки с. Новокрасівка (Ямбург) Володарського району Донецької області

А коли почалася війна, нас послали рити окопи. Потім чоловіків забрали до трудової армії. Згодом сказали, що відправлять і нас до них. Незабаром нас під дулами гвинтівок загнали до товарних вагонів і цілий місяць кудись везли. Це був справжній ешелон смерті. Багато хто помер у дорозі від голоду й холоду.

Ще більше моїх земляків-німців загинуло вже тоді, коли нас привезли до Казахстану, оскільки ні теплі речі, ні харчі нам узяти з дому не дозволили, а на новому місці проживання нічого не видали. Голод, хвороби й мороз викосили майже всіх наших старих та малих діток. 

Поселили нас у напівзруйнованих овечих кошарах. Ми почали просити хоч якусь роботу, щоб заробити на шматок хліба. У місцевий колгосп нас приймати відмовилися, ніякої роботи й їжі не дали. Так мучили нас аж до весни, а потім, опухлих від голоду, ледве живих, відправили в Акжал на золотодобувні копальні. До рудника ми були приписані на шість років каторжної праці, до кінця якої майже ніхто з моїх односельців не дожив.

(Джерело: История немцев Украины в годы Великой Отечественной войны: Сб. док. и материалов. Донецк, 2005)