Умови перевезення в ешелоні: зі спогадів Г. Вольтера, депортованого зі Сталінської (Донецької) області до Казахстану восени 1941 р.

Запам’яталася неймовірна скупченість: у вагоні не було жодного вільного п’ятачка. Люди щодня сиділи, їли і спали на власних речах, які тепер становили весь їхній статок (більше їм взяти не дозволили, а нашій родині й брати особливо нічого було). Їх було не обійти, не переступити, крокувати доводилося прямо по вузлах, зачіпаючи на ходу й господарів. Типове вокзальне буття воєнних років, розтягнуте, однак, на тижні.

Наші місця – на других суцільних нарах, біля самого вагонного люка. Мені зверху видно лише голови – дорослі й дитячі, чоловічі й жіночі, головним чином біляві. Окутані махорочним димом, вони схиляються то в один, то в інший бік у такт скрипучим хитанням вагона. Ночами дитячий плач – іноді нескінченно довгий – змінюється старечим кашлем, стогонами хворих, глухими розмовами або стриманими жіночими риданнями. 

У вагоні 50 осіб замість належних 25-ти. Сперте повітря від немитих тіл згущується нестерпним смородом «поганих» відер. А вагонні двері вдається відкочувати нечасто: у міру просування на схід стає все холодніше. Про пічку й мови немає, люди зігріваються власним диханням і теплом скупчених тіл. У цих скотинячих умовах вагон немов пожежею охопила завшивленість. Від одного пасажира до іншого поповзла короста. Ще більше лихо настало, коли від безладного харчування та пиття не лише дітей, а й дорослих вразив розлад шлунка, що межував із дизентерією. Від цієї напасті страждали і хворі, і здорові. Казали, ніби в поїзді є лікар, але в нашому вагоні він не показувався. Лікувалися підручними засобами – в ешелоні зібрався досвідчений і витривалий робітничо-селянський люд.

В інших вагонах були й померлі. Охоронці видавали їхнім близьким лопати, і ті закопували небіжчиків у якомусь заглибленні біля залізничного насипу, а то й між коліями, якщо вже зовсім підтискав час.

(Джерело: Вольтер Г. Зона полного покоя. Augsburg, 2004)