Зі спогадів про репатріацію Сюзанни Єпп (Susanne Epp)
Коли радянські війська в січні 1945 року невпинно просувалися вперед, мої батьки тікали із села Вільгельмсвальд поблизу Ліцманштадта (Лодзь) на захід. […] То їхали на возах, то йшли пішки. Фронт весь час залишався позаду них, а сильний страх знову потрапити до рук радянських військових доводив їх до виснаження й болю. Біля Каліша вони опинилися в зоні бойових дій. Так вони дійшли до Претшена в Шпревальді […].
Потім шлях продовжився знову, і так вони прибули 3 березня 1945 року до Кіцена під Лейпцигом. Там, немов дивом, зібралося багато наших родичів. У Кіцені бургомістр розподілив сім’ї. Мої батьки потрапили до одного селянина. […].
Фронт підступав усе ближче, Лейпциг жорстоко бомбили. Минуло ще зовсім небагато часу – і Кіцен був зайнятий американцями. Радість від того, що ми втекли від радянського режиму, була загальною. Але одного дня американці залишили Кіцен, і увійшли радянські війська. Жах і наш пригнічений стан важко описати. Важкий шлях втечі, повний нестатків, голоду й страху, виявився марним. Що робити? Нам було зрозуміло, що радянські військові відправлять нас назад до Росії. Тікати далі було вже пізно. Мій батько хотів спробувати йти з нами пішки на захід; ми вже були дорослими людьми. Але інші просили не залишати їх. У батька там було ще три сестри. Там же перебували бабуся Янцен і брат моєї матері з родиною. Також був брат батька, К. Епп, із дружиною та невісткою, чоловік якої служив у Вермахті. Невістка саме народила шосту дитину; у моєї бабусі були обморожені ноги й багато інших недуг. Усі домовилися триматися разом, що б не трапилося.
Це відбулося в липні 1945 року. Наші побоювання підтвердилися. Нас доставили до збірного табору в Цайтгайні. […] Нас знов охопив сильний страх, що тепер нас відвезуть на жахливу північ Росії. Із табору в Цайтгайні шлях лежав до прикордонного міста Ковель. 28 серпня 1945 року ми виїхали з Цайтгайна і 10 вересня прибули до Ковеля. Уже було досить холодно й дощово, і все ж нас помістили в оточений колючим дротом табір, де ми ще два тижні були змушені жити під відкритим небом. […] Для старих, хворих і дітей ситуація була особливо катастрофічною. Тут померла моя тітка, яка вже була хвора. Медичної допомоги не було; ми були вигнанцями й вважалися співучасниками злочинів Гітлера. Багато хто хворів. Харчування було терпимим, воно складалося із захоплених німецьких продуктів.
25 вересня 1945 року був сформований новий поїзд, нас завантажили, і ми вирушили до Росії, як казали, на батьківщину. […] Але невдовзі стало зрозуміло, що наша важка подорож прямує просто на північ, а не на нашу батьківщину (в Україну). Подорож тривала місяць. 25 жовтня 1945 року ми прибули до міста Солікамськ Пермської області, де нас висадили. Там уже була справжня зима з глибоким снігом і морозами. Ми були без зимового одягу. На ногах у багатьох були тільки дерев’яні черевики. У дорозі у вагонах спалахнув тиф, тож із нами було багато хворих.
(Джерело: Mennonitisches Jahrbuch, 1985)