до 85-річчя трагедії

Бурхливі події Другої світової війни суттєво змінили етнокультурний ландшафт низки регіонів України. Особливо показовою в цьому плані є доля німецького населення, численні колонії якого, що уособлювали майже двісті років його осілості, припинили існування через політику радянської держави та нацистської Німеччини.

Серед усіх драматичних перипетій воєнного періоду найглибший слід у колективній пам'яті німців України залишила депортація 1941 р. Сталінське керівництво, вбачаючи в радянських німцях представників «нації головного ворога», застосувало до них принцип колективної вини.

На українських землях ці процеси мали свої особливості. По-перше, вони відбувалися протягом усього періоду війни і навіть після її завершення. По-друге, якщо депортація 1941 р. мала превентивний характер, то подальші виселення та репатріація 1945 р. набули рис помсти за «колабораціонізм».

У результаті німецькі колонії остаточно спорожніли, отримали після війни нові назви та перетворилися на українські села. Пам'ять про їхніх колишніх мешканців з часом набула майже міфічного відтінку, створюючи враження зниклої Атлантиди.

Депортація початку війни зумовила подальше масове переселення етнічних німців із окупованих територій у 1943–1944 рр. до нацистської Німеччини під час відступу Вермахту, що по суті було втечею від сталінського режиму, як зазначають численні мемуаристи.

Інформаційні матеріали, присвячені 85-й річниці депортації німців України в роки Другої світової війни, підготовлені з просвітницькою метою та розраховані на широку громадськість. Вони включають оглядові тексти, що розкривають суть тих трагічних подій, документи, фотографії, карти та схеми.

Матеріали спрямовані на зміцнення колективної пам'яті серед представників німецької громади та нащадків депортованих у різних країнах світу. Доступне та двомовне викладення подій має сприяти розвитку німецько-українського діалогу.

Встановлення більшовицького режиму в Україні призвело на початку 1920-х рр. до сплеску еміграційних настроїв серед німецьких колоністів, для яких новий порядок – передусім продрозкладка, розкуркулення, терор та релігійні переслідування – був неприйнятним. У документах ДПУ підкреслювалося, що навіть «німецька біднота далека від об'єднання з Радянською владою».

У 1922–1924 рр., втративши будь-які сподівання, з республіки виїхало близько 8 тис. колоністів, не враховуючи дітей. Ще понад 20 тис. подали заяви про виїзд. Найбільша еміграційна активність спостерігалася серед менонітів.

У період «коренізації» на території України до 1926 р. було створено сім німецьких національних районів. Чисельність німецького населення в радянській Україні за переписом 1926 р. становила понад 390 тис. осіб, з яких 94 % жили в сільській місцевості. В Україні працювало 525 німецьких шкіл, 9 технікумів, 1 інститут, видавалося 18 газет і журналів.

У 1928 р. було взято курс на перехід до командно-адміністративної моделі управління країною. Її формування супроводжувалося сплеском репресій проти «шпигунів», «шкідників», «диверсантів», «саботажників» та інших «ворожих елементів». В українських селах знову розпочалося насильницьке вилучення продовольства.

З середини 1920-х років радянська влада дедалі частіше сприймала німецьке населення в СРСР як потенційну загрозу державній безпеці. У листопаді 1929 р. понад 13 тис. німців намагалися потрапити до посольства Німеччини в Москві. У ніч із 15 на 16 листопада співробітники ОДПУ заарештували сотні людей. З цього моменту будь-які заклики до еміграції розглядалися як «контрреволюційний злочин».

На території УСРР до червня 1934 р. було заарештовано 100 організаторів «гітлерівської допомоги», переважно пасторів, проповідників, католицьких священників та куркулів. Також у Москву доповіли про виявлення у 240 німецьких селах 85 «фашистських організацій».

Кульмінація репресивної політики припала на 1937–1938 рр. На підставі наказу НКВС СРСР № 00439 від 25 липня 1937 р. було проведено «німецьку операцію». Вироки виносилися за категоріями: перша – розстріл, друга – 5–10 років ув'язнення. Фатальною обставиною було те, що процесуальні норми не дотримувалися, а рішення «трійок» були остаточними.

За приблизними підрахунками дослідників, у період «Великого терору» в Україні було репресовано 26–28 тис. німців. Понад 21 тис. засуджено за наказом НКВС № 00439, з яких близько 18 тис. – до розстрілу. Ще близько 7 тис. стали жертвами інших репресивних операцій.

Початок Другої світової війни став поштовхом до вимушеної еміграції сотень тисяч етнічних німців із зон радянського впливу до нацистської Німеччини. Ці переселенські акції, які формально мали добровільний характер, були передбачені окремим пунктом радянсько-німецького таємного протоколу від 28 вересня 1939 р.

Переселенська програма Третього рейху під гаслом «Додому в Рейх!» («Heim ins Reich!») вперше була офіційно озвучена Гітлером у Рейхстазі 6 жовтня 1939 р. В результаті переселенської операції, що завершилася 3 лютого 1940 р., із Галичини, Волині та регіону Нарева до Третього рейху виїхало близько 135 000 етнічних німців.

28 червня 1940 р. частини Червоної армії увійшли на територію Бессарабії та Північної Буковини. З Бессарабії з 24 вересня по 25 жовтня 1940 р. водним шляхом по Дунаю було евакуйовано 93 318 німців. З Північної Буковини з 26 вересня по 14 листопада 1940 р. залізничними ешелонами виїхало 43 500 осіб.

Більшість переселенців спрямовувалася до новостворених провінцій Вартеланд і Данциг–Західна Пруссія. Переселенцям передавали польські садиби майже з усім майном. Польському населенню зазвичай наказували залишати будинки протягом двох годин.

Вже в перші дні нападу Німеччини сталінське керівництво значно посилило репресії проти «політично неблагонадійних» громадян. Для арешту, відповідно до директиви наркома держбезпеки В.М. Меркулова від 22 червня 1941 р., було достатньо лише підозри у ймовірних злочинних намірах.

З Житомирської області на початку липня 1941 р. було депортовано 835 волинських німців. У Києві в перші дні війни було заарештовано близько 800 осіб німецької національності. Арешти проводилися за шаблонними звинуваченнями: «антирадянська агітація», «контрреволюційна діяльність», «соціально небезпечний елемент». Доказів вини зазвичай бракувало або їх не було зовсім.

12–13 серпня 1941 р. з колоній Миколаївської області розпочалося виселення чоловіків віком від 16 до 60 років. З колоній Високопільського району виселено 1 356 осіб – не лише чоловіків, а й жінок, підлітків та дітей. З них 743 особи повернулися. Доля решти залишається невідомою.

14 серпня 1941 р. ставка Верховного головнокомандування затвердила директиву № 00931, яка наказувала очистити територію Криму «від місцевих жителів – німців та інших антирадянських елементів». Загалом до 11 вересня 1941 р. із Криму під виглядом евакуації було вивезено близько 60 000 осіб німецької національності. Так відбулася перша повномасштабна депортація за рішенням центрального керівництва.

16 серпня 1941 р. було оголошено обов'язкову «евакуацію» менонітів із правого берега Дніпра. Меноніти швидко запідозрили обман, адже росіяни та українці, на яких формально також поширювався наказ, залишалися на місці. Виселення відбувалось поспіхом під наглядом озброєних міліціонерів, на підготовку відводилися лише лічені години.

Зібрані обози хортицьких менонітів рухалися під конвоєм у напрямку Дніпра. На підводах здебільшого сиділи жінки з дітьми та літні люди, інші колоністи йшли пішки. Меноніти, побоюючись за свою подальшу долю, навмисно створювали різні перешкоди, щоб уповільнити рух обозів.

Деякі групи, дізнавшись про наближення підрозділів німецької армії, зупиняли підводи та відмовлялися рухатися далі. Виселення менонітів із правого берега припинилося 18 серпня 1941 р. у зв'язку з підривами великого дніпровського мосту та греблі ГЕС.

Внаслідок цього з 19 хортицьких колоній, де напередодні війни проживало близько 14 тис. жителів, було вивезено 1 281 особу, з яких згодом повернулися 450. Доля решти залишалася невідомою.

Рішучою віхою став підписаний 28 серпня 1941 р. указ Президії Верховної Ради СРСР «Про переселення німців, які проживають в районах Поволжя». Де-факто документ був адресований всьому німецькому населенню країни. 31 серпня 1941 р. Політбюро ЦК ВКП(б) видало постанову «Про німців, які проживають на території Української РСР».

Результати виконання постанови з 2 по 5 вересня 1941 р.: заарештовано 7 091 особу; 13 484 чоловіки мобілізовані та під конвоєм етаповані на будівництва ГУЛАГу НКВС СРСР. До того часу понад половина з-поміж тих, кого кинули до таборів, загинула від голоду, холоду та хвороб взимку 1941–1942 рр.

22 вересня 1941 р. Державний комітет оборони ухвалив постанову № 702сс «Про виселення німців із Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей». Зі взятих на облік 53 566 німців Запорізької обл. вдалося вивезти 32 032; із 36 380 Сталінської – 35 477; із 13 000 Ворошиловградської – 9 858. Більшість спрямована до Казахської РСР та Новосибірської області.

Чоловіки, яким вдалося втекти та повернутися, розповідали, що їм доводилося долати до 60 кілометрів на день, а тих, хто не міг іти далі, охорона або залишала вмирати на дорозі, або вбивала. Депортації меншого масштабу тривали навесні та влітку 1942 р.

Основну масу мобілізованих німців (18 600 осіб, зведених у 13 будівельних батальйонів) було розподілено по чотирьох таборах НКВС: три – на Уралі (Івдельський, Солікамський, Богословський), один – в Актюбінській області Казахської РСР (Кімперсайський).

З жовтня 1942 р. по грудень 1943 р. до «трудової армії» масово залучалися не лише чоловіки від 15 до 55 років, а й жінки від 16 до 55 років. Окрім німців мобілізовували й представників інших «ворожих» народів: фінів, румунів, угорців і болгар.

Трудармійців використовували на об'єктах ГУЛАГу НКВС, у видобутку вугілля, нафти, золота, рідких металів, у лісовій та целюлозно-паперовій промисловості, на ремонті доріг тощо.

У березні 1946 р. усі депортовані німці за рішенням радянського уряду були повністю переведені на режим спецпоселення, котрий накладав низку обмежень громадянських прав, гарантованих Конституцією СРСР.

На території між Дністром і Бугом (Трансністрія, під контролем Румунії) проживало близько 130 000 німців. У колоніях створювалися загони самооборони (Selbstschutz): від 8 500 до 9 000 осіб. Навесні 1943 р. понад 7 000 колоністів вступили на службу до військ СС. У рейхскомісаріаті «Україна» чисельність «фольксдойче» сягала майже 200 000 осіб.

Попри поширену думку про привілейований статус, повсюдного поліпшення умов життя не відбулося. Втім, більшість етнічних німців, пам'ятаючи довоєнні роки, вважала лояльність до Німеччини безальтернативним вибором.

Восени 1943 – навесні 1944 рр., через наступ Червоної армії, з окупованих регіонів України було здійснено поетапне адміністративне переселення етнічних німців до Третього рейху. Найчисленніші обози – кілометрові валки критих возів – тягнулися на захід із Причорномор'я. Ця епопея закарбувалася в пам'яті учасників як «Великий трек» (нім. Der große Treck).

Один із обозів, що віз 600 людей, був наздогнаний радянськими військами і знищений разом з охороною в листопаді 1943 р. біля Шепетівки. Більшість із 350 тис. адміністративних переселенців скерована на анексовані польські території, передусім до провінції Вартегау.

Переселенці з СРСР підлягали реєстрації через Центральне імміграційне бюро. У сім'ях із чоловіками призовного віку отримання громадянства рідко викликало радість, адже тепер їм загрожувала мобілізація. Наприкінці війни в лавах Вермахту та СС служили щонайменше 20 тис. адміністративних переселенців.

Смутним надіям на нове життя поклав край радянський наступ, розпочатий 12 січня 1945 р. Майже 200 тис. адміністративних переселенців залишилися на територіях, зайнятих Червоною армією, – їм невдовзі судилося примусове повернення до СРСР.

Восени 1943 р. на визволених територіях УРСР НКВС звернув увагу на нечисленних «фольксдойче», які з різних причин не евакуювалися. 28 грудня 1943 р. нарком Л. Берія звернувся до Й. Сталіна. Той наклав резолюцію: «Усіх заарештувати, тримати у спецконцтаборі під особливим наглядом і використовувати для робіт».

Наказ № 0013 від 7 січня 1944 р. передбачав: виявлених «фольксдойче» заарештовувати і судити Особливою нарадою НКВС СРСР; організувати в Красноярському краї Чорногорський спеціальний виправно-трудовий табір НКВС з особливо суворим режимом.

До кінця червня 1944 р. на території республіки заарештовано 1 572 особи. Формулювання звинувачень варіювалися від «реєстрації як фольксдойче» до «зради Батьківщині». У більшості випадків засуджували до табірних строків від 5 до 10 років із конфіскацією майна.

Станом на жовтень 1949 р. на спецпоселенні перебували 1 663 родини «фольксдойче» (3 122 особи): 509 чоловіків, 1 793 жінки та 820 дітей. Серед дорослих 834 були німцями, а 1 442 особи – представниками інших національностей: 875 – українці, 326 – росіяни, 196 – поляки.

Угоди, підписані під час Ялтинської конференції 4–11 лютого 1945 р., легітимізували відправку громадян СРСР із зон, звільнених союзниками, на батьківщину незалежно від їхньої волі. Перевірку репатріантів здійснювали фільтраційні комісії НКВС та органи СМЕРШ.

Відділ ПФТ НКВС СРСР 24 березня 1945 р. вказував: чоловіків та жінок, які прийняли німецьке підданство, направляти до фільтраційних таборів НКВС. Повернення радянських німців до місць довоєнного проживання стало неможливим.

За статистикою радянських спецслужб, у 1945–1946 рр. на спецпоселення було направлено 208 388 німців-репатріантів. Станом на 1 липня 1951 р. у 37 республіках, краях і областях РРФСР на спецпоселенні перебувало 193 598 репатрійованих німців.

Частині радянських німців вдалося уникнути насильницької репатріації. За переписом ФРН 1951 р. їхня офіційна чисельність становила 51 тис. осіб. У листопаді 1951 р. МВС СРСР охарактеризувало німців-репатріантів як «особливо небезпечну групу» і визнало за доцільне «залишити всіх назавжди».

Після зайняття радянськими військами Закарпаття в жовтні 1944 р. нова влада вважала місцевих німців потенційними шпигунами та диверсантами. Постановою Військової ради 4-го Українського фронту від 13 листопада 1944 р. передбачалося заарештувати військовозобов'язаних чоловіків від 18 до 50 років. Майно мобілізованих підлягало безоплатній конфіскації.

Тотальна депортація розпочалася на підставі розпорядження НКВС СРСР № 1034 від 15 січня 1946 р. Виселенню підлягали «особи німецької національності разом із сім'ями, які найбільше скомпрометували себе в період окупації»: поплічники «Фольксбунду», члени родин есесівців, сім'ї, які повернулися з Німеччини.

Депортовані – близько 2 тис. осіб – були направлені на спецпоселення до Тюменської області на лісозаготівлі. Майже третина з них до 1948 р. померла, не витримавши екстремальних кліматичних умов, мізерних норм харчування (600 г хліба на день для робітників і 250 г для дітей та людей похилого віку) та виснажливої праці.

У 1949 р. до Тюменської області прибула ще 701 особа. Деякі сім'ї після зняття режиму спецпоселення у 1955 р. всупереч забороні Ради міністрів УРСР повернулися до рідного регіону за мовчазної згоди місцевої влади.

Секретний Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 р. наказував «чеченців, карачаївців, інгушів, балкарців, калмиків, німців, кримських татар та ін.» залишити в місцях виселення «навічно, без права повернення». За самовільний виїзд – 20 років каторжних робіт. Спецпоселенці були зобов'язані щомісяця з'являтися до спецкомендатур; без дозволу коменданта не мали права залишати пункт проживання.

Після офіційного візиту канцлера ФРН Конрада Аденауера до Москви основна маса німців була звільнена від режиму спецпоселення указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 грудня 1955 р. При цьому німці позбавлялися права вимагати повернення конфіскованого майна та переїзду до місць довоєнного проживання.

Заборона на переїзд до місць довоєнного проживання знята указом Президії Верховної Ради СРСР № 533-VIII від 9 січня 1974 р. 14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано насильницькому переселенню».

17 квітня 1991 р. вийшов закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Завершальним етапом став закон від 17 квітня 2014 р. «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», який оголосив депортації «незаконними та злочинними актами».